Я думаю, це місце знайоме кожному, хто хоча б раз проходив по вулиці Петровського. І ці «кожні» діляться на два типи: тих, хто знає, що таке «Петі-пен», і тих, хто чомусь відмовляв собі в цьому задоволенні. Звичайно, ніхто не заважає скласти пробне враження про місцеву випічку, та все ж краще викроїти час і відвідати «Париж» ґрунтовно.

     Будучи активним відвідувачем, я поділив для себе кафе на 4 частини (на відміну від 20-ти округів міста): перша – власне вітрина, де можна тикнути пальцем в той варіант, що сподобався, й поспішати собі далі. Для багатьох це буде як поштівка про Париж: ось Ейфелева вежа, а ось - Тріумфальна арка, звичайно, був і все бачив, і сувеніри не забув – ось, смакуйте.

     У другу частину мене повабили атмосферна музика французькою, сходи нагору, цікавість і перше враження. Тепер я чітко знаю, що сюди можна забігти на горня кави і клержі, - і швиденько далі, у своїх справах: це схоже на перші спроби познайомитися з містом поближче, які з якоїсь причини так і не вдалися. Коли знаходишся тут, завжди виникає враження, що кафе розташували просто серед жвавої вулички – через те, що столики знаходяться на проході у віддалену частину «Парижа». Тут можна доволі близько познайомитися з персоналом і постійно снуючими відвідувачами. Когось це, може, й потішить, але я не відчував себе тут настільки затишно, щоб затримуватись. Тому у проході я вмощувався, коли вже не було місця в частині №3, але йти з кафе не хотілося. Можливість посидіти за викуваним столом на такому ж стільці залишала тільки приємні враження. Це гріє душу так само, як і святкова вечеря зі столового срібла.

     А коли наплив шанувальників круасанів був меншим, то я неодмінно проходив через «вуличне кафе» другого поверху, пробирався за ширму в напівтемряву, вишукуючи внизу вільний столик. Знайшовши такий, що підходив, бажано з Бельмондо напроти, я, не поспішаючи, з передчуттям задоволення, спускався вниз і вибирав те, що досі не встиг попробувати. Місцеві ласощі заслуговують на окрему розмову, та я не прибічник пустих розмов про такі речі, яким можна знайти більш раціональне застосування. Саме тут я відчував, що час починає рухатися в неквапливому ритмі, який задає тутешня атмосфера – атмосфера паризьких кафе, в яких просиджувала цілісінькі дні поспіль місцева богема та її гості. В такому оточенні хоч-не-хоч починаєш смакувати той настрій, що приходить, і відразу хочеться потім обов’язково повторити.

     Проте «Париж» не терпить обмежень – на третьому поверсі на нас чекає ресторан. Тут вже не актуально пустувати булочками, оскільки можна солідно підкріпитися і продегустувати тутешню винну карту з обов’язковим набором французьких вин і не тільки.

     Віддаю належне хлопцям і дівчатам з «Парижа», вони врахували, що багато хто, добираючись до третього поверху, втрачає апетит. Тому і відкрили ресторанне приміщення по сусідству, зануривши його в оксамит і вино (червоні кольори переважають), але це тільки на руку, бо дуже часто діє подібно аперитиву.

     Ось, власне, і все. Можу порекомендувати лише одне – коли будете проходити повз, не пошкодуйте на себе часу, проведіть свою екскурсію по «Парижу» і знайдіть ту його частину, що сподобається саме Вам. Адже вибирати є з чого! А отже, цим неодмінно треба скористатися.

Sapsan